«Усі ми — солдати»: як одеський акушер-гінеколог допомагає на фронті

Світлана Галич — лікар із 35-річним стажем, секретар Національної ради з охорони здоров’я та безпеки й автор 138 наукових робіт.

Розкажіть, що спонукало вас піти в Збройні сили України?

— Банальне бажання якомога ефективніше служити Україні та нашому українському народу в складний для країни час. Прагнення виконати свій громадянський обов’язок та військове зобов’язання, адже як медик я офіцер запасу.

Ви не вважаєте, що ваші навички більше потрібні цивільному населенню?

— Лікарів акушерів-гінекологів в Одеській області понад 600, багато наших пацієнток поїхали з країни. Тож я точно знаю, що мої колеги гідно справляться з наданням допомоги тим, хто залишився. А військових медиків під час війни має бути більше в порівнянні з мирним часом. Тож пішла туди, де потрібніша.

Тож чим ви, акушер-гінеколог, допомагаєте на фронті?

— Моя професія належить до професій хірургічного профілю. Це означає, що оперуючі акушери-гінекологи володіють певними хірургічними навичками. Зокрема, методами невідкладного оперативного втручання, зупинки кровотеч, хірургічної обробки ран тощо. Швидке надання невідкладної допомоги для нас не проблема. Звичайно, що у воєнний час я не працюватиму за фахом. Зазвичай усі фахівці хірургічного профілю, які долучаються до допомоги пораненим на війні, — це додаткові сили, помічники для фахових військових хірургів. Особисто я готова надавати будь-яку медичну допомогу, якої потребуватиме ситуація. Якщо потрібно, як то кажуть, «підноситиму патрони» колегам. Не проблема виконувати будь-яку медичну роботу, яку мої командири мені доручать: від санітара, парамедика, первинної лікарської допомоги до хірургічної допомоги пораненим. Вважаю, що на війні всі ми — солдати й маємо бути там, де ми потрібні.

Ви кимось надихались, коли вирішили долучитися до Збройних сил України?

— Так, діями самих Збройних сил у перші дні вторгнення. І надзвичайно потужним власним бажанням служити поряд із такими неймовірними людьми. Прагненням бути малесенькою, але дуже вмотивованою часточкою їхньої сили.

Які настрої серед ваших колег-медиків у армії?

— Я перебуваю серед однодумців. Усі, з ким я спілкувалася і спілкуюсь, налаштовані на одне — максимально ефективно надавати медичну допомогу пораненим, якомога більше бійців врятувати, повернути до нормального життя. Потужна віра в нашу перемогу й цілодобова праця заради цього — наші реалії.

Як на це відреагували ваші близькі?

— З розумінням. Звичайно, вони хвилюються через це. Але вони добре мене знають, тому не здивовані.

Чим ви плануєте займатись у післявоєнний час?

— Повернусь до своїх вагітних пацієнток, продовжуватиму викладати акушерство й гінекологію, писатиму книжки, ділитимуся досвідом, подорожуватиму… Планів багато, вони різні й дуже цікаві. Тож нам треба якомога швидше перемогти, адже роботи багато в мирний час.